”Пояс вірності із замком тільки посилює невірність дружини”, — жартували років 400–500 тому. На одному тодішньому гобелені зображено, як дружина з вікна махає хусткою рицареві, що від’їжджає. На грудях у нього висить ключ, на який він замкнув її пояс вірності. А з кущів біля дороги визирає молодий паж, у нього в руці — такий же ключ.

Тепер історики розділилися, чи існували взагалі пояси вірності. Одні вважають, що насправді їх не було, бо згадуються лише в легендах і переказах. А експонати, виставлені в європейських музеях, — підробки XIX ст. Як-от пояс вірності, що з 1846 року стояв на вітрині Британського музею. 1996-го експонат забрали з експозиції, бо вчені довели, що це фальсифікат. Хоч виявити це непросто: автори підробок нерідко використовували справжні старовинні матеріали попередньої епохи. Приміром, два несправжні пояси вірності були зроблені із середньовічних собачих ошийників.

Другі вчені доводять, що пояс вірності таки існував. І перша історична згадка про нього — 28 серпня 1405-го. Того дня німець Конрад Кайзер фон Ейштатт закінчив військовий трактат ”Белліфортіс”. У ньому помістив ілюстрацію пояса вірності з коментарем: ”Це важкий залізний пояс, яким закриваються жінки Флоренції”. Їх носили, щоб захиститися від зґвалтування завойовниками. Цим і пояснюють, що пояс потрапив на сторінки військового трактату.

Перший справжній пояс вірності археологи виявили в австрійському місті Лінці на скелеті жінки, похованої в XVI ст. Небіжчиця лежала в олов’яній труні, що свідчить про її високий статус. Цим періодом і датують початок масового виробництва ”поясів вірності”. До металевого пояса на талії майстри кріпили металевий перехват між ногами з невеликими отворами для справляння природних потреб. По боках пришивали шкіряні прокладки, аби шкіра не натиралася до крові.

Найкращі пояси вірності виготовляли в італійських містах Берґамо й Венеції. Тому вироби отримали назву ”берґамський замок” або ”венеціанська решітка”. Серед чоловіків модною була фраза: ”Замкнути дружину або коханку на берґамський лад”. Юнакові, який просив руки дівчини, її мати з гордістю розповідала, що та з 12 років носить ”венеціанську решітку”. Ключ від неї віддавала женихові в день весілля. Після цього наречені усамітнювалися в кімнаті. За якийсь час жених виходив й оголошував, що ”замки до воріт раю виявилися неушкодженими”.

У ХVІІ ст. майстри ускладнили конструкцію замка в поясі вірності. Тепер, коли механізм намагалися відкрити стороннім предметом, він затискав стержень і ”відкушував” шматок металу. Чоловік міг легко вирахувати, скільки разів і чим намагалася відімкнути пояс вірності його дружина. Але за окрему й солідну плату майстри виготовляли другий ключ від замка й віддавали його дружині або її коханцеві.